UA

© Олександр Ладік. (Київ, 2015).  *ПІСНЯ НАД ПІСНЯМИ *

Священний вогонь всі серця пронизає
І силою Ероса світ оживляє,
Спорідненні разом єднаючи духи,
Щоб ті досягли досконалої злуки
Як дві поперечки живого хреста
У русі одвічних потоків життя;
Вплітаючи себе в Божественну Волю, 
Немовби промінням увінчані зорі, 
Свободи та змоги набувши розмаю 
У творчих садах світосяйного Раю!

Сильнішим за все є кохання моє,
Як світло незгасне, що сили дає,
Відчуй його жар в собі, люба моя,
Черпай повсякчас із того джерела,
Печаткою сяє на серце воно,
І наче на двох в нас єдине єство!
Для тебе відкрию всього я себе,
Як променю сонця із ясних небес,
Зоря ти, що сяє і вдень і вночі,
І має частинку свою і в мені,
Цілуй же о, серденько, палко мене,
І вічна весна нас на крилах здійме
До царин, де творить чуття Божество!
Солодше цілунки твої за вино,
Питво чарівне ти і чаша жива,
Я прагну напитись тобою сповна,
Вдихаю оливи твої запашні
Чекаю, тріпочачи в передчутті,
Коли ти розкриєш палати свої
Й серпанки відкинеш на дверях легкі,
Покличеш мене — і миттю ввійду,
Примруживши очі, я щастя знайду,
Відчую я серцем серденько твоє,
Нас любощів хвиля як повінь заллє…

Чи не кожен господар пильнує свій сад,
Викохує й пестить свій виноград,
Щоб надарити плодами його
Тільки обранців серця свого?
Кого покохала душа ж бо моя?
Для кого ж та квітка тепер розцвіла?
Тебе уподібню до статної лані,
Моя найчарівніша й лагідна пані,
Краса твоя сяє, немов самоцвіти,
І чари в повітрі довкола розлиті,
Коли посміхаєшся, личко аж світить,
Поглянеш круг себе — все мовби розквітне!
Прикраси із золота й срібла добірні
Твоєї краси як оправа лиш гідні.
Мов пташечки щебет, що лине в блакить,
Твій голос дзвіночком сріблястим бринить.
В устах — білих перлів блищать намистинки,
А очі — то неба прозорі частинки,
Губки твої — як легкі пелюстки
Червоних троянд у краплинах роси.
Голублю в долонях волосся твої
І тішуся, ледве торкаючись їх,
Почую в них пахощі цвіту весни
І шелест її оксамитових злив.
Ти — найпрекрасніша серед жінок,
Ніби із рідкісних квітів вінок!

— Немов кипарис, огорну я твій стан,
Нехай не тьмяніє твоя красота;
Намет свій шовковий сьогодні поставлю
І квітами стежку туди устелю,
Коханий, чекаю на тебе в саду,
Де грона звисають мого винограду.
Жадаю я палко тебе, моє щастя,
І мрію пізнати кохання причастя,
Коли завітає в мій сад садівник,
Напоїть водою заспраглий квітник,
Щоб в бризках кохання він врешті розцвів,
Пізнавши усі кольори почуттів,
Почувши, як пристрасно дихає вітер,
Легенько цілуючи й пестячи квіти,
Щоб з них аромати п’янкі потекли
З вмістилища ніжно-духмяних глибин…

Я сплю, але серце пильнує і жде,
Коли ж мій коханий до саду прийде.
І шлях розшукавши в покої дівочі,
Ти стрімко прокрався до мене вночі,
Росою так рясно покрилися кучері,
Постукаєш в двері тихенько й рішуче:
«Голубко, — ти кажеш, — скоріш відчини,
Я вже знемагаю тут сам стоячи!»
«Але я одежу зняла вже свою,
Як знову на себе її одягну?
Й помила я ніжки свої нещодавно,
Тож їх занечищу вологими травами».
Збентежилась я від томливої муки,
Коли ти крізь отвір простяг свою руку,
І від хвилювання тремтіла вона,
Коли відчинялись засуви замка,
І крапало з пальців духмяне те миро,
Яким я змастила усе своє тіло.
Коханий — мов дерево, що плодоносить,
Для нього зроблю все, чого він попросить,
Він прагне дарити мені насолоду,
І я готувалась до його приходу…

Здалеку зачула твій голос вабливий,
В мені він озвався відлунням спорідненим,
Цілунком торкнувся ледь-ледь моїх вух,
Від ласки його аж захоплює дух.
Коханий — мій скарб, він мій, я ж його,
Ми жи́вимо разом кохання вогонь!
Веди ж мене в затінок стежки алеї,
Де в місячнім сяйві тріпочуть лілеї,
Ти прийшов і у вікна мої заглядаєш
І жадібно пахощі в себе вдихаєш,
Як олень, що звик до широких ланів
І раптом потрапив у замкнутий двір.
Не бійся ж, мій оленю, бо відтепер
Ніхто не сполошить, рідненький, тебе!
Із пристрасним стогоном стихла гроза,
Чуттями наповнивши спраглих сповна!
Розрадою став буйний дощ за вікном,
І виринув місяць сріблястим човном
На хвилях хмаринок, спочивши на гребні,
Зірки, немов квіти, розкрились на небі.
В гаю соловейко так чудно співає,
Чи то мій міленький мене зазиває?
О, голубе мій, вийди з хащі тінистої
Побачити дай твоє личенько чисте!
Тебе до покоїв своїх заведу
Й до ранку нікуди вже не відпущу,
В кімнаті я ліжко для тебе встелила,
Як зорі, ліхтарики скрізь засвітила.

— Яка ж ти прекрасна, кохана моя,
Немов чарівлива ранкова зоря,
Яка спалахнула рум’янцем тремтливим
На щічках — з цілунків коханця пестливих!
Твоя красота — наймогутніша зброя,
Що здатна усіх полонити без бою;
Іскряться ласкаво з-під вій оченята,
Що відкривають до серця дверцята
В світлицю твоєї душі кришталеву.
А перси твої, як два шатра рожевих,
В пухких подушках й оксамитових пледах,
Подібні вони до вмістилища меду,
Що хтось назбирав у дві чаші кругленькі
І ягідки зверху поклав червоненькі.
Животик твій — вигін для пальців моїх,
Вони, тріпотливо шукаючи втіх,
Зухвало блукають стежка́ми незнаними
Між згірочок ніжних і тайних западин…
Я млію щасливий від тої краси,
Сп'янілий від зваби чуттєвої гри!
В косу заплету твоє русе волосся,
Яке, наче жито дозріле на сонці,
Виблискує в подихах вітру щомить,
Мов змійка шовкова по спині біжить.

Відчинені всюди на дверях замки,
Втечемо ж в поля, де трави м’які,
Зануримось в ца́рину розкошів чистих,
Збере́мо всі любощі в світле намисто
Та в скриню душі покладемо його,
Нехай в нас не згасне кохання вогонь,
Ні смерть, ані бурі його не здолають,
Допоки серця наші палко кохають,
Охоплені разом його сяйним жаром, —
Кохання є найдивовижнішим даром!
Ми прагнемо щастя взаємопізнання,
Щоб втілити наші завітні бажання.

Наші тіла перетнулися в вирі
Струменів сили, здіймаючи хвилі,
І в дивовижному танці зайшлися,
В душу єдину блаженно злилися,
Прагнучи разом сягнути небес
Й вогнище чисте добути з чересел!
Мить чи вічність триває цей рух?
Чи великий відбудеться Вибух?
Де початок? Коли вже настане кінець?
Відчуваю в собі твій живий пломінець,
Він торкається серця моєї душі,
Пульсуючи кров’ю у сяючій чаші,
Яку від усіх у завітній кімнаті
Дбайливо тримаю в своєму палаці.
Як мармур рожевий, манливий твій стан,
Вливаюсь водою у твій океан.
У гроті підземнім в прихованій річці
Десь ковзає човник, немов в Потойбіччі,
Поринувши в світ таємничо-вабливий
Дослідником став він протоків чутливих.
Я гнучко звиваюсь бурхливою річкою
І, зашарівшись, сховаю я личко,
Занурившись поглядом в карії очі,
Таємні слова я тобі прошепочу…

Вдихну й видихаю та дихаю знову
І кожен наш порух — живе діє-слово,
Яке віддзеркалює задуми світлі,
І творить світи полум’яні щомиті!
Знову і знову ми прагнемо злуки,
Усюди струмує проміння та звуки
Й душа завмирає на мить незабутню,
Коли ми відчуємо таїнства сутність.
Аж раптом підхоплює хвиля могутня
Й виштовхує дух до Джерел первобутніх,
Там з жару й вогню Новий встає Світ,
І в Чаші Любов невичерпна кипить,
Зсередини бризкають краплі бажання,
Усесвіт запліднюють роси кохання,
А Ерос вінчає там душу і тіло,
З промінчиків щастя сплітаючи крила,
Щоб кожне створіння навчилось літати
І шлях до святої Любові долати!

* Присвячено моїй коханій дружині Наталії.

© Олександр Ладік. Київ, серпень–вересень, 2015. Відредаговано 2024 року.
(За біблійною книгою царя Соломона)

Канонічний текст з Книги Псалмів Давида можна прочитати тут: Соломонова Пісня над піснями

>> Що таке Ерос? Що таке сексуальна Сила?…

Читайте також: «Розмова закоханих душ»

Читайте також: «Дивоцвітне Таїнство»

Читайте: «Священне злиття»

Читайте: «Проникливий Вогонь»

► ВЕСЬ СПИСОК ◄